Історія с.Серхів
На карті Волинської області с. Серхів нанесене майже на крайній Півночі Маневицького району. До1965 року село належало до Рівненської області. З часу встановлення Радянської влади до 1962 року село належало до Рівненської області Володимирецького району, потім з 1963 року до Дубровицького району, а з 1965 року і по сьогоднішній день, на вимогу жителів с. Серхів, воно було переведене до Маневицького району Волинської області, бо районний центр Маневичі знаходився на ближчій відстані. Село розташоване за 25 кілометрів від районного центру і знаходиться на Заході України на межі Волинської та Рівненської областей.
Перші письмові згадки про село датуються 1570 роком. «Тепер важко визначити, чому саме тут поселилися перші жителі в далеку давнину. Більше всього – вони були мисливцями, займалися полюванням, рибальством. Навкруги ж ліси і переважно соснові.
Наших предків приваблювала така розкіш, багатство різної дичини. Напевне довго обирали місце поселення поки зупинилися тут – серед хвойних лісів поблизу болота, невеличкої річечки Веселухи.
Навколишнім сусідам вони говорили про розташування поселення «серед хів», тобто серед хвойного лісу. Так поступово ця назва і перейшла у «Серхів».
(Записано зі слів Мусія Пилиповича Ввелюка, 1901 р.н. у 1975 році).
За іншими джерелами назва села має давньоруське походження і означає «серах», «серхов'є», тобто нерівна місцевість, крутосхил.
До 1861 року в селі існувало кріпосне право.Селяни не мали права переходити далі земель свого пана.
З 1861р. по 1915рік село ,його землі знаходились під владою російських магнатів Терещенків.31902 року намісником Терещенка в Серхові був пан Краковський,поляк по національності.Для нього у селі,в межах сучасного кладовища,збудували за- мок.Серхівчани жили в основному по хуторах.Але за наказом пана Краковського, змушені були переселитися до замку,на територію сучасного села.
Після підписання Брестського миру в 1920 році вся Волинь і с.Серхів опинилися під владою Польщі.Жителі,яких вивезли у 1915 році,повернулися до села.Село відбудовувалося.Було обрано першого голову села (солтиса).
До 1930 року всі люди жили на території сучасного села.Але в 1930 році було вирішено розселити людей на землі,які не оброблялися.Так виникла хутірна система.
Що ж таке “хутір”?Енциклопедія пояснює слово хутір як сільське ,інколи одно- двірне поселення.Це одна з форм ведення дрібного сільськогосподарського виробництва,особливістю якого є розміщення цього господарства на відособленій ділянці—хуторі.У сучасному поясненні—це невелике селище,що виникло внаслідок переселення людей з ближніх сіл.Так було і внашому випадку.До 1933року майже всі люди були розселені по хуторах.Назва цих хуторів походила від природного середовища і рельєфу. Як от наприклад : Ясеня—ясеновий ліс, Заболоття — за болотом, Нивки—острівець суші серед болотистої місцевості,”нивка”, Височ—високий ліс, Застав—за ставом, Полісся — рідкий ліс. Або ж ця назва залежала від виду діяльності, якою займалися хуторяни: Смолива — варили смолу.
Саме село також стало хутором, на якому жило лише 5 господарів. Найбільшим був хутір Заболоття. Там проживало 28 господарів: Шкабко Марія, Музичук Никифор, Нестерук Ярина, Дудай Дмитро, Михайлик Карп, Наумик Наум ,сім”ю якого повністю знищили вояки УПА. На хуторі Заболоття до 1947 року діяла початкова школа, що знаходилась у хаті Музичука Никифора. Навчання велося в основному польською мовою.
Далі по величині ішли хутори Смолива (23 двори). Тут проживали сім”ї Мусійчуків, Петруків, Шкабків, Гузарів. Хутір Полісся (17дворів). Тут вели своє господарство Ковеньки, Шкабки, Мусійчуки. У Височі нараховувалось 15 дворів. Це були господарства Назарук і Вавелюків, Степасюів, Нестеруків.
Були і менші хутори: Запруснов (10дворів), Застав(10) ,Нивки(6), Залубок(6), Підкринка(5) ,Обліков(2). Всього навколо села нараховувалось 12 хуторів.
Після 1930 року у замку пана Краковського поселився колишній офіцер армії Костенко. Він намагався об’єднати навколо себе жителів і закликав їх звільнитися з-під влади Польщі, але не приєднуватися до СРСР. За це у 1937 році його заарештували, а майно було усуспільнене.
В 1939-40 роках вся Західна Україна визволилася з-під влади Польщі. Поляків вигнали, а землі передавалися колгоспам, які почали створюватись. Нова Радянська влада знову заставляла людей залишати хутори і переселятися в село та вступати в колгосп. Створений у 1939-40 роках в Серхові колгосп називався ім. Ворошилова. Існував він до 1941 року. Своє існування колгосп відновив у 1947 році. Людям було наказано здати до колгоспу воли, коні, а також знаряддя праці. Всі польові роботи велися вручну. Потім, з появою МТС, з’явилися на полях і трактори. З часом колгосп розширив свої володіння і вже в 1954 році в ньому налічувалося 100 пар волів,50пар коней, свиноферма. Колгосп змінив назву і став називатися ”Вперед”. Першим післявоєнним головою був Назарук Кирило.
Після переходу, у 1965 році, села до Маневицького району і землі підсобного господарства були передані до радгоспу “Маневицький”. Центральна садиба радгоспу знаходилася у селі Велика Яблунька. Основний напрям — тваринництво і вирощення озимих зернових культур. Господарство розвивалось дуже повільно. До 1970 року у селі не було навіть світла. Адміністративні приміщення знаходились старих хатах. Постійну роботу в селі було тяжко знайти і молодь в основному їздила на сезонні роботи.
У 70-х роках землі бригади були відділені від радгоспу “Маневицький”і приєднані до новоствореного радгоспу «Талузійський». Спеціалізація радгоспу не змінилася.
Після розпаду Радянського Союзу і утворення незалежної України у 2000 році радгосп повністю припинив своє існування. Землі радгоспу були роздані людям у користування.
Торкнулися села Серхів і історичні події. Під час першої світової війни в районі Серхова проходила лінія фронту. І зараз у лісах за межами села (урочище Вішки), можна побачити бетонні дзоти. А лінія окопів,про які тепер нагадують рови та пагор би,тягнеться довжиною приблизно у 6 кілометрів. У 1915 році велика кількість жителів села евакуювалась в східні губернії Росії, а значна кількість була вивезена на роботу до Польщі і частина села була спалена.
В роки Великої Вітчизняної війни село було опорним пунктом партизанського загону Ю.М.Собесяка. У лісах біля села були і повстанці Боровця (бульбовці) і вояки УПА, про що свідчать 3 поховання на території села, на яких, нажаль, немає ніяких надписів. Жителі села допомагали усім борцям з фашизмом.
Всього за період Великої Вітчизняної війни від рук фашистів загинуло 38 жителів Серхова. Їхні імена викарбувані на пам’ятній стіні Меморіалу Слави. І разом з тим 30 наших односельчан загинули від рук вояків УПА.
З кожним роком меншає тих, хто залишився живим у тій страшній війні. За повоєнні роки від ран, втраченого здоров’я померло 49 ветеранів. Зараз в живих залишилося лише 5 фронтовиків.
Та не лише ця війна зачепила с.Серхів і його жителів. Афганська війна 1980-1989 років взяла у свої тенета 4-х молодих хлопців: Назарука Віктора, Жовнерука Володимира, Мельника Івана , Гузара Олександра. На щастя усі вони повернулися до рідного Серхова живими і здоровими ,хоча з роками дають про себе знати ті страшні дні проведені у “пеклі”. Але переборовши свої спогади, вони живуть і працюють прославляючи своєю працею наше рідне село.
Але на цьому чорна хмара над селом не розвіялася. Біда прийшла несподівано для жителів села,як і для усієї України. Чорне крило Чорнобиля накрило наше село чорним туманом. Уже минуло 22 роки з цього страшного дня. Село і жителі мають статус 11І зони радіоактивного забруднення, але вміст радіоактивних речовин в організмі майже кожного жителя перевищує допустиму норму в 10, а інколи і в 100 разів. Уже не одне покоління дітей народилося і виросло з підвищеним вмістом радіонуклідів. Багатьом це перевищення погіршило здоров’я, а декому навіть вкоротило життя. Були в нашому селі і люди, які брали участь у ліквідації наслідків вибуху в самому пеклі Чорнобиля. Це Нестерук Степан Григорович, Нестерук Андрій Давидович. Не довгим був вік цих двох простих сільських хлопців, які отримали “достатню” кількість забруднення і не проживши навіть 10 років після вибуху їх земна свічка догоріла.
Та село продовжує жити і дає суспільству, Україні відомих лікарів, поетів, державних службовців, вчителів, робітників найрізноманітніших професій.
Такою відомою постаттю є лікар-ургентний хірург Луцької міської клінічної лікарні №;2 Романюк Феодосій Олександрович. Народився 2 липня 1948 року в сімї простих селян Марії Трифонівни і Олександра Григоровича Романюків.
З 1956 по 1964 рік навчався в Серхівській восьмирічній школі, а далі пішов навчатися до села Більська Воля. Щоденно ходив у школу 18 кілометрів через болото, до того місця де сьогодні стоїть РАЕС. Після закінчення Більськовільської десятирічки поїхав поступати до Львівського медичного інституту і поступив на 1 курс у 1966 році. Особливої допомоги чекати було нізвідки, так як на той час у сім ї було уже семеро інших дітей і мама з татом мусили про них також дбати. Іінтернатуру проходив у Ковельській районній лікарні, показав себе з позитивної сторони, а тому і був запрошений на роботу саме цієї лікарні на посаду завідуючого хірургічним відділенням. Тут зустрів свою долю. Надійка працювала на той час анестезіологом. Прийшлося поміняти місце роботи, так як потрібно було доглядати за матір ю і сестрою дружини, а тому і перейшов працювати на аналогічну посаду, але уже в Голобах, Ковельського району. Весь цей час він був незамінним ургентним хірургом. А з 1983 року по даний час працює ургентним хірургом Луцької міської клінічної лікарні. На його рахунку тисячі операцій,тисячі вдячних пацієнтів. Завжди усміхнений, дотепний, готовий допомогти у складних життєвих ситуаціях.
Інша людина, про яку хочеться сказати хороше слово теж лікар. Це анестезіолог-реаніматолог Немирівського опікового центру, що у Вінницькій області Гузар Олександр Іванович. Закінчивши Серхівську восьмирічну школу у 1977році, поступив у Ківерцівське медичне училище, бо це була його дитяча мрія. Закінчив його у 1980 році. Після училища був призваний до лав Радянської армії і відразу потрапив у пекло Афганської війни. Повернувшись живим додому продовжив навчання у Вінницькому медичному інституті. Там одружився. Працює на даний час у Нимирівському опіковому центрі.
Є серед вихідців із нашого села людина, яка пише вірші, тобто поет – Микола Гаврилюк. Його збірка “На Нивках” видана у 2000 році Волинською обласною друкарнею, користується попитом у читачів. На сьогоднішній день це вчитель історії ЗОШ 1-111 ступенів с. Сокиричі Ківерцівського району.
Серед видатних постатей села є люди, які не були його уродженцями, але разом з тим творили його історію. Це полячка за походженням Софія Дунін-Вольська. Це жінка-легенда, яка приїхала в село у 1930 році з Варшави із сім’єю. Купивши тут собі аршин землі, ліс,озерце побудували будинок на північ від основного поселення, ближче до хутора Нивки. Пані Софія ввійшла в довіру місцевих жителів своєю добротою і безкорисливістю. Вона вміла лікувати. На той час для жителів села, яким дуже часто потрібна була допомога, це була просто знахідка. Але особливо талант цієї пані проявився в роки війни, коли в Серхові прогресувала так звана “червонка”,на сьогоднішній день це іменується як кров я на діарея. А ще необхідно було лікувати солдатів, партизан, а часом і вояків ОУН-УПА. Старожили згадують, що Дунін-Вольська лікувала травами цингу у партизанському загоні Юзефа Собесяка. Доля її склалася так, що тут вона похоронила свою дочку, що померла під час передчасних пологів і сама невдовзі померла. Ще за життя побудувала гробницю - склеп, на підвищенні, яке від того часу носить назву Паніна гора. Таку ж назву має і озерце, яке колись належало цій самовідданій пані, тобто Паніне озеро.
З років заснування і до сьогоднішнього дня село звичайно дуже змінилося.Зараз населення села становить 547 чоловік, що проживають у 172 дворах. Нині у селі є сільська рада, поштове відділення,Фап, бібліотека, два магазини, один комерційний ларьок. А кілька років тому щочетверга став діяти невеличкий ринок. На ньому і в магазинах .можна придбати все необхідне для селян.
Сучасне село у своєму розвитку багато в чому завдячує підприємству “Волинь- торф”. Завод бере в оренду болотисті місця навколо Серхова і веде на них розробки по збиранню торфу, який переробляє на брикети. Підприємство дає робочі місця жителям навколишніх сіл, паливо жителям своєї і сусідніх областей.
За кошти сплачені заводом за оренду землі і з допомогою органів районної влади, зусиллями органу місцевого самоврядування у селі 14 жовтня 2008 року було відкрито новий будинок дозвілля молоді. І тепер є надія, що сучасна молодь не буде проводити своє життя у барах, а доторкнеться до культури свого народу.
15 жовтня 1991 року у селі зусиллям його жителів, була збудована нова Свято- Покровська церква, настоятелем якої є Попович Василь Іванович. У наш край священник приїхав із Закарпатської області. Закінчив Волинську духовну семінарію УПЦ. Із 1999 року проводить службу почергово у нашій і Галузіївській церквах.
У 1980 році до села прокладена асфальтована дорога. Звісно ж село не може жити без щколи, яка дала йому розумних, працьовитих, відомих людей.